Як поводитися при зустрічі з ветераном/ветеранкою: діємо, підтримуючи гідність
Що ми маємо робити при зустрічі з ветераном / ветеранкою: на вулиці, у колі знайомих чи друзів, на роботі — з колегою, в під’їзді — із сусідом? Як поводитися? Обіймати та емоційно дякувати чи «ховати очі», щоб уникнути незручних моментів?
Кожна ситуація, звісно, вимагає своєї реакції, однак є універсальні поради для тих, хто в житті зустрічатиметься з людьми, які мають бойовий досвід. Тобто для всіх нас.
Поради у спілкуванні з ветераном / ветеранкою:
- не тиснути;
- не питати про надзвичайно стресові події, втрати та складний досвід;
- не давати своїх оцінок, краще відповідати «складно сказати, я там не був / не була» або «навіть не знаю, що й думати»;
- намагатися бути поруч і робити щось, що не заважає спостерігати за людиною, навіть якщо вона задумалась і мовчить.
Хай що ви робитимете, робіть це, підтримуючи гідність. Деколи ми хочемо проявити співчуття, а показуємо жалість. Але ветеран / ветеранка — не жертва. Для людини, яка пройшла через війну, жалість може бути неприємною. Це доволі знецінювальне почуття. Воно не дозволяє людині пройти ті випробування, які зараз перед нею стоять. Наше завдання — підсилити себе і посилити людину. Шкодуючи та жаліючи, ми фокусуємо людину на негативності пережитого досвіду.
- Якщо ви хочете подякувати незнайомій людині (ветерану чи ветеранці) — зробіть це поглядом, посмішкою, прикладанням руки до серця. Не уникайте зорового контакту, не відвертайтеся. Про подяку вголос зовсім незнайомій людині є різні думки. Однак, враховуючи те, що ми не знаємо, який у людини досвід, до цього варто ставитися з обережністю.
- Не треба запитувати про те, що людина робила, де була, що бачила на війні. Інколи вона не може або не хоче розповідати.
Інша справа, коли людина сама прагне поділитися з вами. Тоді — слухаємо, не перебиваємо і ставимо уточнювальні запитання. Бажано, щоб вони були про хороше. Так ми можемо показати, що готові підтримати цю розмову, але не починати її. У кінці розмови варто допомогти зосередитись на позитиві. Якщо вам комфортно у спілкуванні, то ветеран / ветеранка також розслабляється. Не треба робити з них унікальних істот, з якими діють особливі правила поведінки. Якщо дотримуватися культури розв’язання конфліктів, поважати кордони — тоді ветеранам і ветеранкам буде легко повернутися у середовище вільного і приємного спілкування.
- Розумійте, для чого ви щось запитуєте. Буває, люди ставлять запитання, щоб відчути чи показати дотичність до досвіду ветерана / ветеранки. Але це не зробить вас дотичними і не допоможе у спілкуванні. Ветерани / ветеранки — доволі практичні люди, прагнуть не пускати слів на вітер, мислять категоріями «А яка користь від такої розмови?». Тому чекають цього від спілкування й від співрозмовника. Варто поставити собі запитання-фільтр: «А для чого мені це знати?»
- Варто бути обережними в жестикуляції. Ветерани / ветеранки на рівні інстинктів пильнують руки, тому що людина може бути озброєна. Не варто різко і без попередження наближатися, важливо не робити цього зі спини.
- Слід поважати особисті кордони. Крики, сплески, несподівані звуки — при спілкуванні бажано про них попередити. Реакції на наші дії можуть бути різні, тому що у людей різний досвід.
- Обійми будуть доречними, якщо раніше, в цивільному минулому ви звикли обійматися — нормально цього не змінювати. Однак і в цьому випадку варто запитати: «Можна я тебе обійму?». Якщо ж ви ніколи цю людину не обіймали та зненацька вирішили — це може бути нетактовно і недоречно.
- Варто бути готовими при взаємодії з ветеранами / ветеранками до проявів травматичних наслідків від уражень головного мозку, так званих контузій. Вони можуть проявлятися як гіперкінези — мимовільне здригання м’язів на обличчі чи тілі. Є цілий перелік симптомів і наслідків цієї травми, яка змінює нервову систему людини та може бути причиною певних фізичних проявів. Це саме стосується протезування кінцівок: важливо бути готовими до взаємодії з людиною, яка прийняла або досі на шляху прийняття свого нового тіла та нового життя.
Ніхто не застрахований від помилок у спілкуванні з ветераном / ветеранкою. І це цілком нормально: помилятися і просити пробачення, відчути сором і сказати про це. Якщо визнати свою помилку — це також зменшує напругу у спілкуванні. Тоді у людини не виникне відчуття, що з нею говорять як із дитиною, від якої очікують неадекватних реакцій.
Варто розуміти, що людям, які повертаються з фронту, невідоме їхнє майбутнє. Відчуття контролю над життям майже недоступне, це викликає тривогу і може виливатися в конфлікти, непорозуміння, а інколи — в ту поведінку, яку в суспільстві заведено називати неприйнятною. Однак усе це — щоб впоратися з бурею всередині. До цього важливо ставитися з розумінням.
